"ЖИТТЯ В СЕРЕДИНІ ТІНІ" | ПЕРЕДУМОВА 

СВІЙ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ ДО УКРАЇНИ

Я пишу передмову до першої книжки талановитого  поета Максима Галіцина, однак починаю розмову не з його віршів, а зовсім з іншого – з кількох вдячних слів про свого вчителя, всесвітньо відомого педагога Василя Олександровича Сухомлинського.

Мені пощастило вчитися в знаменитій павлиській школі, в якій директором був цей справді унікальний з великої літери Вчитель. В ті жорстко контрольовані радянські часи Сухомлинський не міг розказувати дітям про правдиву історію України, про її національних героїв, замордованих українських письменників, жахливі голодомори, тому що майстри з “контори глибокого буріння” (так ми тоді називали КДБ) загребли б його на другий день.

А вона ж, його любов, його рідна Україна, пекла й боліла, як попіл Клааса, що стукав у наші серця. І тому він, мудрий і далекоглядний вчитель, відкривав дітям Україну через зрозумілі і близькі кожному з нас речі: ми писали твори про батьківську хату, про “одним-одну стежину біля воріт”, слухали його розповіді про козацькі битви й походи, і все це було дохідливо, щиро, без крикливої патетики й нудних настанов, так що кожне з цих дорогих понять озивалося потім усією непокірною і гордою Україною. 

Я веду до того, що високі моральні імперативи – совістливість, готовність відповідати за свої вчинки й поведінку, глибинне відчуття свого роду й народу не лише формували цілісну духовну особистість, а й рано чи пізно, так чи інакше мусили привести до сприйняття України як справді рідної матері, яка дорожча над усе на світі. Щось подібне стосується і Максима Галіцина. Притаманне йому відчуття людської справедливості, небайдужість і духовна відвага привели його до України, рідної мови, і врешті він повторив долю багатьох російськомовних поетів, які починали писати російською, а згодом збагнули себе українцями і стали гарними українськими поетами. Як там писав російськомовний поет Леонід Кисельов? “И вдруг пойму, сломясь в тоске, что все на свете – только песня на украинском языке”.

Максим Галіцин, який не вміє лукавити і прикидатися, говорить про це зовсім відверто.“Писати вірші українською я почав після 2022 року, як і спілкуватися рідною мовою у всіх проявах мого життя… Через те, що зростав я в зросійщеному місті та оточенні, то в побуті розмовляв до цього російською… Після початку великої війни остаточно вирішив убити в собі це. Я не скажу, що то було легко, кількість всього, що я прочитав російською, була дуже велика (на цьому базувався мій запас слів і вміння ними оперувати), але ми перейшли на українську разом, усією родиною, за що я всім своїм рідним дуже вдячний, інакше це було б складніше. Зараз я повністю україномовний, і , звичайно ж, і вірші теж…”

Ось так і прокладав Максим Галіцин свій власний шлях до України. Прокладав його своїми першими поетичними рядками, написаними рідною мовою,  участю в буремних подіях Революції гідності, під час різних дискусій та полемічних змагань в молодіжному середовищі… А ще раніше починався той шлях з батькової правди – його батько, Олександр Галіцин, був чудовим поетом, випустив не одну поетичну збірку, але серед його книжок навряд чи знайшов би хтось хоч один фальшивий рядок. Як жив, так і писав, не підробляючись під владу і чужі смаки. В цьому вони теж схожі – батько й син. В обох “нема зерна неправди за собою”. Вірші Максима Галіцина, як і його батька, чесні і сміливі своєю відвертістю та безкомпромісністю. 

А вже коли почалася війна з рашистами, Максим Галіцин сформував і власну україномовну збірку. Цю збірку, яка перед вами. І ця україномовна збірка стала його особистою відповіддю кривавому Пуйлу, який зібрався нас денаціоналізувати, загнати у віковічне кремлівське ярмо. 

Збірка поезій Максима Галіцина має промовисту і символічну назву “Життя в середині тіні”. Це не риторичний оптимізм, не просто констатація факту, це насамперед емоційний стан душі автора та його глибока переконаність в перемозі світла над темрявою, якою б глухою та безпросвітною та темрява не була. Я взагалі переконаний, що кожен талановитий і правдивий письменник завжди пише про себе. Про що б він не писав – про кохання, материнську любов, якісь пригоди, важливі історичні події, та навіть про події далекої історичної давності, то все одно він пише про себе. Тому що пише власним серцем, дає власні оцінки, переживає власним, а не позиченим серцем, – звичайно, все це при одній умові, що митець правдивий і не підробляється під чиїсь забаганки та не догоджає можновладцям. Ось таким нелукавим і відвертим